За допомогою наночастинок відомого синього пігменту можна підвищити ефективність вилучення дорогоцінних металів з відходів електронної промисловості.
З кожним днем нас оточує все більше електронних пристроїв. Нові моделі почесних та інших «фонів» виходять мало не щомісяця, і навіть звичайний електричний чайник прагне «порозумнішати», обзавідаючись мініатюрними електронними мізками і виходом в інтернет. Тут відмінно підійде жартівлива фраза, що «якщо щось існує, значить туди можна вставити мікроконтролер». Але чим більше електроніки входить в наше життя, тим більше її і виходить... прямо на звалище.
Однак старі, зламані або електронні пристрої, що просто вийшли з моди, і гаджети ще можуть послужити на благо людству - як цінна вторсировина. Справа в тому, що при виробництві електронних компонентів, плат, роз'ємів та інших елементів використовуються дорогоцінні метали, такі як срібло, золото, паладій, родій, а також інші рідкісні і дорогі метали. Виробники мікроелектроніки, ясна річ, прагнуть зробити свої мікросхеми якомога дешевше, а значить і знизити вміст в них дорогоцінних металів до мінімуму, але зовсім без них обійтися поки не вдається, та й навряд чи вийде в осяжному майбутньому. Тому не закопувати електроніку в землю на сміттєвих поліганах, а витягувати з неї цінну сировину - ідея і потрібна і корисна. Тим більше що видобувати золото з електроніки в якомусь сенсі навіть простіше, ніж з натуральної руди. Наприклад, в одній тонні смартфонів міститься приблизно 300-400 грам тільки золота, тоді як у золотоносній руді жовтого металу зазвичай міститься в 10-80 разів менше.
Звичайно, технологіям переробки електронних компонентів у вторсировину і вилучення з них дорогоцінних металом далеко не перший десяток років. Але це зовсім не означає, що їх не можна поліпшити. Так, хіміки з Нагойського університету і Токійського технологічного інституту запропонували використовувати сорбент на основі наночастинок берлінської лазурі для вилучення дорогоцінних металів з їх азотнокислих розчинів (розчинення в кислоті - один з етапів переробки відходів).
Берлінська лазурь - це неорганічна сіль, що складається з суміші гексаціаноферратів калію, відома ще з XVIII століття і широко застосовувалася в живописі. Згодом у берлінської лазурі виявилися сорбуючі властивості - її стали використовувати при лікуванні отруєнь деякими важкими металами і навіть для очищення вод від радіаційного забруднення ізотопом цезію-137. Як пишуть дослідники в Scientific Reports, наночастинки берлінської лазурі здатні також добре поглинати срібло, золото і метали платинової групи. Наприклад, 10 грамів лазурі можуть «виловити» з розчину до 3 грамів паладію. Крім хорошого «смаку» берлінської лазурі до дорогоцінних металів її гідності полягають ще й у вкрай низькій токсичності і високій хімічній стійкості. Так що проста і мальовнича сіль з XVIII століття може допомогти нам не опинитися в недалекому майбутньому під завалами мікросхем зі старих ноутбуків і телефонів. Принаймні, це красиво.