У ДНК бурої водорості знайшли «запис» про великий землетрус, що стався близько тисячі років тому.
Сильні землетруси можуть не тільки перетворювати на руїни цілі міста і поселення, а й помітно змінювати навколишній ландшафт. Найбільш кардинальних змін схильні до прибережних областей, де частина суші може піти під воду або навпаки, ділянки колишнього морського дна піднімаються на поверхню. Однак якщо встановити сам факт таких процесів зазвичай не становить великої праці - на новій суші залишаються сліди її минулого перебування під водою і навпаки, то ось про швидкість занурення або підняття прибережних ділянок судити вже набагато складніше. Справа в тому, що занурюватися або підніматися суша може як повільно зі швидкістю порядку сантиметра на рік, так і в сотню разів швидше, наприклад, як це сталося після землетрусу в Новій Зеландії в 2016 році. Коли ж процеси завершилися, і з цього моменту пройшло не кілька років, а добра тисяча або навіть більше, дізнатися, як все було насправді, вже вельми непросто.
Тут, як би це не здалося дивним, може допомогти вивчення прибережної флори. Коли велика ділянка морського дна в короткий час стає сушею, то це стає великим потрясінням для мешканців приливно-відливної (літоральної) зони. Водорості, що опинилися на повітрі, природно, гинуть, а нова ділянка морського дна, що став ближче до поверхні, починає заселятися новими водоростями, занесеними з сусідніх ділянок.
І тут у справу вступає генетичний аналіз. Різні популяції водоростей мають свої генетичні маркери, за якими їх можна відрізнити один від одного. Тому якщо посеред однієї популяції водоростей раптом утворюється анклав водоростей, що відносяться до іншої популяції, то це найімовірніше пов'язано з тим, що на звільнену з якихось причин територію заселилися «сусіди». При цьому вільна для заселення територія повинна утворитися дуже швидко і на великій площі, інакше її найімовірніше заселять самі «аборигени».
Така зачистка приливно-відливної зони відбувається якраз при швидкому піднятті морського дна на висоту більшу, ніж висота припливу. У такому випадку на великій ділянці прибережної смуги одноразово зникає вся популяція старих водоростей, і шанс освоїти нову ділянку морського дна отримують «сусіди», яких може принести тими ж течіями.
Саме такий випадок описують в Earth and Planetary Science Letters новозеландські дослідники. На Південному острові Нової Зеландії вони виявили ділянку приливно-відливної зони, протяжністю близько двох десятків кілометрів, яка утворилася в результаті сильного землетрусу, що стався близько 1000-1400 років тому. І саме в межах цієї ділянки знаходилася популяція бурих водоростей Durvillaea antarctica, чий гаплотип відрізнявся від гаплотипу «водоростей-аборигенів», що знаходилися ліворуч і праворуч по узбережжю. Дивно, наскільки стійкими виявилися межі популяцій, що практично не змінилися протягом цілої тисячі років.
За матеріалами Earth and Planetary Science Letters