По відношенню один до одного люди агресивні не більше, ніж інші ссавці.
У пафосних міркуваннях про «Людину і Природу» людину часто називають найбільш кровожерливою і жорстокою з усіх тварин, оскільки тільки вона вбиває собі подібних. Однак цей риторичний прийом давно застарів - в живій природі можна знайти масу прикладів «братовбивства». З іншого боку, чи ми можемо порівнювати людську жорстокість по відношенню один до одного і жорстокість тварину? Можливо, у тварин таке трапляється час від часу і під дією обставин непереборної сили, тоді як у нас-то...
Автори статті в Nature вважають, що ніякого якісного ривка в сенсі кровожерливості людина не зробила - принаймні, якщо порівнювати її з іншими приматами. Протягом двох років Хозе Марія Гомес (José Maria Gómez) з Університету Гранади разом з колегами аналізував наукові «свідчення про смерть», що відносяться до 1024 видів ссавців, серед яких були і мавпи, і кити, і вовки, і бабаки, і кажани, і багато інших.
У 40% з них були зафіксовані випадки взаємного вбивства, проте статистика за видами була досить різною. Наприклад, майже ніколи не вбивають один одного кажани і кити, а ось суслики і тупаї, навпаки, роблять так досить часто. На рівень «внутрішньовидової ненависті» впливають різні фактори, і найочевидніші - територіальність і соціальність. Ті, хто живуть групами і при тому на певній території, частіше здійснюють вбивства: захищаючи всім колективом свої кормові угіддя, простіше вбити якогось «чужого свого», що покусився на кордоні; характерні приклади тут - вовки і шимпанзе.
Крім того, дослідникам вдалося показати, що схильність до вбивств, як і не-схильність, тяжіють до певних ділянок на еволюційному древі ссавців. Тобто, наприклад, якщо у нас є якийсь вид, у якого найближчі родичі (найближчі гілки еволюційного древа) схильні до насильства, то і цей вид з великою ймовірністю теж буде таким же. І якщо ми спробуємо таким чином проаналізувати кровожерливість людини, то що ми отримаємо?
В цілому примати - ті, що живуть спільнотами - досить неприємні типи, але і серед них рівень взаємних вбивств варіює досить сильно: якщо серед звичайних шимпанзе на «внутрішньовидовий кримінал» припадає 4,5% смертей, то серед шимпанзе бонобо - всього 0,68%. (Взагалі шимпанзе славляться своєю агресивністю: ще в 70-ті роки XX століття було виявлено, що вони схильні вести справжні війни проти своїх сородичів: кілька самців, об'єднавшись у загін, роблять вилазки на землі сусідніх спільнот, залишаючи після себе понівечені трупи; спочатку агресивність мавп намагалися списати на вплив людини, проте не так давно антропологи прийшли до висновку, що людина тут все-таки ні при чому.)
Згідно з еволюційним методом оцінки агресивності, люди виявляються десь посередині: рівень смертності від рук ближнього повинен становити у нас близько 2%. Щоб зрозуміти, чи вірна ця цифра, потрібно оцінити людську агресивність за всю історію виду. Автори роботи використовували дані археологічних розкопок, залучили історичні свідчення і, зрозуміло, сучасну статистику з різних країн, і в результаті прийшли до висновку, що в період з 50 000 і до 10 000 років тому рівень взаємних вбивств в людських спільнотах становив ті самі 2%. У ті часи люди вели спосіб життя мисливців-збирачів і жили невеликими групами; згодом, коли спільноти почали укрупнюватися і ускладнюватися аж до появи держав, братовбивча статистика підскочила до 12%. Згодом, у міру наближення до сучасності, число вбивств знижувалося і досягло зараз 1,3%.
Зниження з 12% до 1,3% відбулося, грубо кажучи, завдяки вдосконаленню законів і взагалі поліпшенню соціального клімату: у світі стали розуміти, що жити без вбивств краще, ніж с, і що вбивства можна і потрібно запобігати, та й науково-технічний прогрес зробив життя краще і простіше, так що банальна екологічна конкуренція серед людей стала не такою жорсткою.
Втім, говорячи про сучасні відсотки, ймовірно, слід тримати в розумі відмінності між різними народами і країнами: нехай десь вбивств відбувається дуже мало, в іншому місці їх, навпаки, дуже багато, і відмінності тут залежать від рівня економічного розвитку і ще маси інших речей. Однак в даному випадку найбільший інтерес викликає не сучасна статистика, а те, що людина на зорі своєї історії не надто вибивалася зі «звіриного» ряду, так що упри в якійсь особливій людській кровожерливості тут, загалом, виявляються безпідставні.
Нові дані узгоджуються з іншими антропологічними дослідженнями. Мисливців-збирачів іноді вважають досить агресивними, присвоюючи їм 15-відсотковий рівень вбивств, однак, як пише портал журналу Science, більш ретельний аналіз показує, що рівень криміналу в таких спільнотах близький до горезвісних 2%.
З іншого боку, багато хто називає опубліковану статтю «цікавою, але суперечливою».
По-перше, тут є ряд питань щодо методології: чи можемо ми розглядати археологічні знахідки і відомості з глибокої історії в одному ряду з сучасною статистикою? І чи можемо ми ось так легко складати одне з іншим?
По-друге, порівнюючи тварин і людину, варто розділяти різні форми вбивств: наприклад, у тих же шимпанзе дуже звичайний інфантицид, тобто дітовбивство, яке в сучасному (підкреслюємо - в сучасному) людському суспільстві зустрічається вельми і досить рідко, якщо порівнювати з убивством дорослих. Самі автори, втім, з увагою вислуховують критику, і навіть пропонують усім, хто забажає, додати їм нових даних, чи то з археології, чи із зоології, щоб можна було уточнити зроблені висновки.
Ще одне питання, яке тут неминуче виникає: чи можна говорити про те, що ми успадкували нашу агресивність від тварин предків? Тут самі собою маються на увазі «гени агресивності», проте тут відразу ж потрібно нагадати, що на рівень вбивств впливають екологічні особливості виду - наприклад, як було сказано вище, «внутрішньовидовий кримінал» властивий тим, хто живе групами і охороняє територію.
Наскільки на агресію по відношенню до себе подібним впливає середовище, а наскільки - гени (і які гени), ми не знаємо; не виключено, що вирішальне слово тут якраз залишається за конкретною екологією, яка налаштовує відповідним чином геном тварин. Якщо ж ми перейдемо на людський рівень, то тут, крім звичайної екології, доведеться говорити ще й культурному середовищу, і згадувати про більш і менш миролюбні племена, а також про те, що одні і ті ж етноси можуть вести себе по ходу історії вельми по-різному.
Звичайно, чому б той ген, який допомагає будувати соціальне життя, не назвати заодно геном агресивності, а заодно до нього додати який-небудь «ген доблесті» - але це буде вже не наука, а «таємничий світ уяви» якогось фантастичного літератора.