На кохану людину і на улюбленого пса ми реагуємо багато в чому однаково - у всякому разі, якщо судити за нашими гормонами.
Багато людей так сильно люблять собак, що іноді навіть говорять про них, як про дітей. Комусь таке порівняння здасться дивним і поганим - як можна ставити на одну дошку звіра, нехай виняткового розумного, милого і доброго, і своєї дитини? Однак на рівні біохімії мозку все так і є: емоційна прихильність, будь то до собак або до дітей, підкріплюється однією і тією ж гормональною реакцією.
Такефумі Кікусуї (Takefumi Kikusui) і його лабораторія в Університеті Адзабу вже досить давно вивчають гормон окситоцин, який синтезується в гіпоталамусі і з кров'ю розноситься по організму. Його іноді називають «гормоном любові», хоча вірніше було б говорити про нього як про «гормон соціальних зв'язків». Коли ми гармонійно спілкуємося з іншою людиною, коли наші відносини будуються на повазі, душевній прихильності, довірі, альтруїзмі, це можна помітити за кількістю окситоцину - очевидно, через те, що він взаємодіє з нейронними мережами, що обробляють соціальну інформацію та емоції. Найвідоміший приклад - спілкування матері і дитини: коли вони дивляться один на одного, в обох зростає рівень гормону. Вважається, що тут працює позитивний зворотний зв'язок: емоційний «плюс» підкріплюється окситоцином, який сам підігріває емоції, змушуючи нас ще сильніше прив'язуватися до людини. Варто також відзначити, що на чоловічу психологію гормон чинить не менш сильну дію: він не тільки допомагає батькові знайти спільну емоційну мову з дитиною, а й стимулює прихильність чоловіка до його «половини». Також багато разів відзначалися схожа дія окситоцину на поведінку тварин.
Дослідникам прийшла в голову думка, що наші «міжвидові» відносини з домашніми вихованцями підкріплюються тими ж нейрохімічними механізмами. В експерименті брали участь кілька десятків добровольців, які тримали собак або вовків. У господарів і їхніх вихованців брали сечу на аналіз, а потім відводили в кімнату, де людина і звір могли протягом півгодини спілкуватися один з одним, що, крім ігор, передбачало і розмову «очі в очі». (Вовки, втім, уникають прямого погляду навіть з тими, кого вони знають з самого раннього віку.) Аналіз на окситоцин повторювали після сеансу спілкування.
Виявилося, що 30-хвилинний контакт з вихованцем піднімав рівень гормону як у людей, так і у тварин: у собак він зростав на 130%, у людей (незалежно від статі) - на 300%. Причому «окситоциновий вибух» дуже сильно залежав саме від тривалості взаємного погляду ока в очі: чим довше людина і собака дивилися один одному в очі, тим більше у них ставало гормону. Якщо ж вони мало дивилися один на одного, то і рівень окситоцину майже не змінювався - також, як у власників вовків.
Був зроблений і зворотний досвід: перед сеансом гри собаки отримували через ніс порцію окситоцинового спрею (вовки в цьому вже не брали участь, оскільки ніхто не міг сказати, як вони відреагують, якщо їм бризнути чимось у ніс). У статті в Science автори пишуть, що собакі- «дівчатка» після гормонального допінгу частіше і довше дивилися на свого господаря - загалом тривалість зорового контакту зростала на 150%. А ось собакі- «хлопчики» ніяк не реагували на окситоциновий спрей. Можливо, така міжполова відмінність пов'язана з тим, що у самок окситоцин взагалі відіграє велику роль - адже він необхідний ще й під час пологів і при виробленні молока.
Виходить, що в якомусь сенсі ми і справді сприймаємо домашнього вихованця як «меншого брата» - у всякому разі, якщо виходити з нейрохімії емоцій. Правда, виникає питання, як йдуть справи з іншими тваринами, наприклад, кішками або папугами. Звичайно, ті, у кого вони живуть, скажуть, що теж ставляться до своїх улюбленців як до «менших братів», але як тут йдуть справи з окситоцином, можна буде сказати тільки після додаткових експериментів. Що ж до собак, то автори бачать тут одну з причин, що дозволила їх приручити: саме зв'язок між окситоцином і соціальними емоціями спонукала предків собак і людей піклуватися і захищати один одного.
Підготовлено за матеріалами Science.