На новому апараті життєзабезпечення печінка людини може прожити сім днів.
Одна з найбільших проблем у трансплантології - це неможливість довгий час зберігати життєздатність органів, призначених для пересадки. Коли виникає необхідність пересадки органу, хворого намагаються підтримувати в більш-менш стабільному стані, поки йому не знайдуть донора - тому що зберігати потрібний орган до того часу, коли він знадобиться, набагато складніше. Його можна особливим чином охолодити до температури нижче нуля (природно, з кріопротекторами, щоб тканина не перетворилася на шматок льоду), або підтримувати життєздатність, прокачуючи через кровоносні судини спеціальну рідину з киснем і поживними речовинами.
Але все-таки було б дуже зручно, якби орган для пересадки зберігався якомога довше. Дослідження тут ведуться в різних напрямках. Наприклад, якщо взяти печінку (один з найпопулярніших, якщо можна так висловитися, трансплантованих органів), то ми якось писали, що для неї вдалося підібрати криопротектори, які дозволяють охолодити її до -6 ° С і тримати в такому вигляді аж три дні. Правда, ті експерименти ставили на мишах. Що до людської печінки, то просто на холоду вона живе всього 12-18 годин. Якщо ж скомбінувати охолодження до -4 ° С з перфузією, тобто з прокачуванням кровозамінного розчину, то людська печінка може протягнути до 27 годин - що цілком дозволяє довезти її, наприклад, з одного міста в інше. Але хотілося б більше.
Більшого вдалося досягти дослідникам з Цюріхського університету: у статті в Nature Biotechnology вони пишуть, що їм вдалося зберегти людську печінку живою цілий тиждень. З печінкою проблема в тому, що вона вимагає дуже багато крові (приблизно 25% всієї крові, яка виходить їх серця, йде на обслуговування самої печінки) і вона виконує величезну кількість біохімічних реакцій (автори статті пишуть про більш ніж 5000 функцій печінки), відповідно, вона виробляє і величезну кількість біохімічного сміття, яке потрібно своєчасно видаляти. Нарешті, печінка дуже чутлива до гормонів, в першу чергу до інсуліну і глюкагону, що керують метаболізмом глюкози.
П'єру-Олену Клавьєну (Pierre-Alain Clavien) і його колегам вдалося створити більш досконалий пристрій для прокачування рідини через печінку, який задовольняв би всі її потреби. По-перше, через печінку прокачували саме кров, і печінка поза тілом поглинала з неї стільки ж кисню, як якби вона залишалася в тілі. По-друге, апарат постачав її жовчними кислотами та іншими речовинами, необхідними для обміну речовин. По-третє, апарат стежив за зміною тиску в судинах печінки, і вчасно додавав у кров речовини, що розслабляють судини або ж змушують стінки судин напружуватися. Те ж саме стосувалося інсуліну і глюкагону, рівень яких змінювали відповідно до рівня глюкози. Те ж саме стосувалося рівня еритроцитів, продуктів обміну речовин тощо. Іншими словами, вдалося створити апарат, який у режимі зворотного зв'язку стежив відразу за багатьма важливими «печінковими» параметрами.
Після безлічі дослідів на печінці свиней апарат випробували на десяти людських печінках. Вони були з різними частковими патологіями, і пересаджувати їх нікому не збиралися (такі органи взяли від того, що мова все-таки йшла про новий експериментальний метод, для якого давати нормальну, придатну для пересадки печінку було б якось занадто). Тим не менш, навіть ці печінки з аномаліями і патологіями цілком нормально прожили на апараті життєзабезпечення цілих сім днів: вони виділяли жовч, синтезували фактори згортання крові тощо, і їх внутрішня структура не змінювалася, тобто гірше їм явно не ставало. У наступних експериментах, очевидно, мова буде йти вже про пересадку нормальної печінки, щоб остаточно перевірити, чи дійсно з нею все в порядку і чи дійсно вона може виконувати свої функції в новому організмі.