Діти здатні переймати батьківський стрес, і відбувається це, ймовірно, при зоровому контакті.
Зустрівши в книзі, чи у фільмі фразу на кшталт «їй передалося його занепокоєння», ми не дивуємося, ми й самі знаємо, як це - коли чиєсь занепокоєння раптом захоплює і тебе самого. Однак при тому ми рідко замислюємося, які психологічні механізми тут спрацьовують. Зрозуміло, що чужий стрес якось проявляється зовні, але які з його зовнішніх ознак зчитуємо ми? І наскільки свідомо це відбувається?
У статті в Psychological Science психологи з Упсальського університету і Вашингтонського університету в Сент-Луїсі пишуть, що зараження занепокоєнням може відбуватися через очі. Правда, варто відразу сказати, що експерименти ставили з немовлятами 6 і 9 місяців від роду - їм показували чорний гурток різного діаметру на білому тлі. Гурток імітував зіниць, широкий або вузький, і ось, як виявилося, якщо дитині показували широкий «зіниць», то і його зіниці розширювалися у відповідь. Для порівняння використовували чорний квадратик, але на нього дитячі зіниці не реагували.
Відомо, що зіниці реагують на емоційний стан: страх, занепокоєння, взагалі будь-яке емоційне збудження змушує їх розширюватися. Звичайно, гурток на білому тлі - все-таки не справжній зіниць, проте дослідникам було важливо мати можливість точно контролювати діаметр зіниці, тому і вибрали ось такий сурогат. І, звичайно, з упевненістю говорити саме про занепокоєння тут навряд чи теж варто: з одного боку, як ми сказали, зіниці розширюються на будь-яке емоційне збудження, з іншого - дослідників цікавила відповідна реакція сама по собі, тобто чи зможуть зіниці дітей скопіювати чужі (нехай і несправжні).
Однак стрес дійсно може бути заразний. Два роки тому в тому ж Psychological Science була опублікована робота Сари Вотерс (Sara Waters) і її колег з Нью-Йоркського університету і Каліфорнійського університету в Сан-Франциско, які поставили наступний досвід: жінок, у яких були діти 12 і 14 місяців, піддавали стресу - зрозуміло, з їх згоди. Стресову ситуацію організовували як зазвичай: просили зробити повідомлення перед аудиторією, яка потім повинна була оцінити доповідачку, і оцінки могли бути або негативними, або нейтральними, або позитивними. Потім через якийсь час мами поверталися до дітей - і, як виявилося, вкидали їх у занепокоєння: у дітей підвищувався серцевий ритм, проявлялися й інші фізіологічні показники стресу, і вони починали уникати незнайомців. А ось ті немовлята, чиї матері не проходили через стресове випробування, незнайомих людей сприймали більш спокійно і ніяким стресом не заражалися.
Але це все діти, а дорослі? Тут можна згадати ще одну статтю, опубліковану в Psychoneuroendocrinology в 2014 році: у ній дослідники з Інституту мозку і когнітивних процесів людини Товариства Макса Планка (Німеччина) описують, що відбувається з людиною, яка безпосередньо спостерігає за кимось, який опинився в стресовій ситуації. Сам спостерігач ніякого занепокоєння спочатку не відчував, проте в результаті рівень стресових гормонів підвищувався у нього на 26%. Ефективність зараження стресом була вищою, якщо і стрессована людина, і спостерігач були в особистих відносинах - тоді стрес передавався в 40% випадків. Але, навіть якщо піддослідні були повністю незнайомі один з одним, заразливість стресу все одно була досить високою, спрацьовуючи в 10% випадків. Тобто емпатичний стрес, як його ще називають, виникав навіть без стійких емоційних зв'язків між людьми.
Ефективність передачі стресу залежала від способу спостереження, проте різниця тут була не надто великою. Якщо спостерігач бачив іншу людину, яка прямо зараз перебувала у важкій ситуації, то у відповідь стрес виникав у 30%. Якщо ж чужий стрес показували у відеозаписі, то відповідна реакція виникала в 24% випадків. Тут ми, зрозуміло, згадуємо про телевізор: нам необов'язково бути особистими свідками людських горестей і бід, достатньо подивитися їх по ТБ, щоб стрес передався і нам. При цьому, що цікаво, чоловіки і жінки відчували чужий стрес однаково. Ми знаємо, що щодо жінок є думка, ніби вони більш чутливі і емпатичні, та й самі вони люблять так себе характеризувати. Однак принаймні в здатності перейматися чужим стресом чоловіки їм нітрохи не поступаються.
Ми почали розповідь про заразливість занепокоєння, але, очевидно, що по мірі дорослішання людина вчиться зчитувати й інші ознаки чужого стресу, крім розширених зіниць. Однак, незважаючи на те, що про заразливість почуттів - взагалі будь-яких, а не тільки тривожно-неспокійних - відомо досить давно, нейробіологи і психологи лише зараз починають розуміти, як таке зараження відбувається і які психологічні і нейробіологічні механізми тут спрацьовують.
За матеріалами The Scientist.