До такого припущення прийшли астрофізики, побудувавши кліматичну модель для ранньої Венери, а заодно і для нашої планети.
З життям на сусідніх з Землею планетах вже давно все складається дуже непросто. На Марсі три з гаком мільярди років тому ще текли річки, в яких теоретично могло існувати щось живе. Якщо на Землі в цей час вже жили бактерії, сліди яких палеобіологи знаходять в різних точках земної кулі, так чому б і на Марсі в цей період чомусь не жити? Правда, потім Марс свою воду втратив, і зараз не те що життя, а навіть її сліди все ніяк не можуть знайти марсоходи, що колесять по марсіанських пустошах.
На Венері ситуація ще більш сумна. Якщо на Червоній планеті зараз дуже холодно, то на поверхні Венери, навпаки, занадто спекотно. Настільки, що рідкої води там не може бути за визначенням. Тому астробіологи, які не бажають завчасно викреслювати планету зі списку потенційно населених світів, шукають, де б це життя могло прихиститися. Так з'явилася гіпотеза про мікроорганізми, які живуть і розмножуються високо у венеріанських хмарах. Цієї сміливої теорії час від часу знаходять підтвердження, і також час від часу їх втрачають.
Але всі ці повітряні замки, населені бактеріями, могли виникнути тільки в тому випадку, якщо на Венері якийсь тривалий час існувала рідка вода у вигляді океану, озер або чогось ще. Принаймні, більш сприятливого місця для зародження життя вчені ще не знайшли. Тоді з'явившись у рідкій воді, життя могло потім «полетіти» і на небеса, коли на поверхні планети стало зовсім нестерпно.
Однак, як пишуть у Nature дослідники з Женевського університету та Національного дослідницького центру в Швейцарії, нікуди венеріанське життя полетіти не могло. Точніше, нізвідки. Тому що згідно побудованої ними кліматичної моделі ранньої еволюції атмосфери планети, її поверхня не остигала настільки, щоб на ній змогла сконденсуватися вода. Отже, не було ні великого океану, ні скромного озерця, ні життя.
Коли Земля і Венера тільки-тільки утворилися, їх поверхні являли собою океан розпеченої магми, а майже вся вода, яка тільки була, перебувала у вигляді пари разом з іншими газами в атмосфері. Поверхня планет поступово остигала, але все питання - до якої температури? І щоб це з'ясувати, потрібно подивитися на те, що допомагає планеті охолонути, і що цьому заважає.
Головна грілка для поверхні планети - це Сонце. Чим ближче планета до Сонця, тим більше енергії вона від нього отримує. Венері в цьому сенсі не пощастило, до Сонця вона виявилася ближчою, ніж Земля. Другий момент, який потрібно враховувати - це активність самого Сонця. На ранніх етапах воно світило не так яскраво, як на більш пізніх, немов даючи молодим планетам деякий «перепочинок», щоб охолонути швидше.
Але остигати планеті заважає і її власна «ковдра» - атмосфера. Якщо вона щільна і в ній багато парникових газів, наприклад, того ж водяного пара, то істотна частина тепла, що випромінюється поверхнею, не відлітає в космос, а затримується хмарами і повертається назад. Саме це відбувалося на молодій Венері: згідно побудованої кліматичної моделі, щільні хмари утворювалися переважно на неосвітленій Сонцем стороні планети, не даючи їй охолонути в нічний час. А в денний час ця поверхня нагрівалася вже сонячними променями.
Поки молоде Сонце світило не на повну потужність, Земля, розташована від нього трохи далі, «встигла» охолонути і сконденсувати більшу частину водяного пари у вигляді океану, вбивши тим самим відразу двох зайців: створивши резервуар для майбутнього життя і знизивши парниковий ефект. А Венера не встигла. Сонце її підігрівало трохи більше, остигала вона трохи повільніше і до рідкої води справа не дійшла. А коли яскравість Сонця зросла, було вже пізно. Якби Земля була ближче до Сонця, якби молоде Сонце було трохи яскравіше, то і у нашої планети були всі шанси повторити долю Венери і перетворитися на паровий котел без кришки. І без життя, зрозуміло.